Історія України V-Xст. навмисно замовчувалась, т.я. в часи нашої бездержавності сусідні народи попросту її присвоїли. Немає матеріалів про цей період і в музеях Незалежної України.

На карті зображено територію, яку заселяли давньоукраїнські племена в V-X століттях, що за площею майже втричі більша сучасної України. Охоплювала ця територія межі повністю чи частково 14-ти теперішніх держав: Словаччини, Молдови, Білорусі, 90% Румунії, 80% Чехії, 75% Угорщини, Пд. і Сх. Польщу, 10% Латвії, 20% Естонії, по 5% Австрії, Німеччини , Литви; Зх. Росію з Таманським півостровом, Україну (без Донецької, Луганської обл. і частин областей Запорізької, Херсонської, Харківської, Кримської).

Перша давня українська держава того часу утворилась у 476 році на території сучасної Зх. Угорщини і проіснувала до 886 року, майже до самого приходу мадярів з Уралу. Княжили тут русини Одоакр, Добрента, Прибина, Коцеля. У 479-493рр. русини захопили Рим і проголосили Одоакра римським імператором.

У 627р. виникає ще одна праукраїнська держава Велика Хорватія (Горватія) на територіях сучасних земель Зх.України ( Львівська, Тернопільська обл. без Пн., Ів-Франк., Закарпатська обл, Зх.Чернівецької обл.), Пн. Румунії, Пн.Угорщини, Словаччини, Чехії без кр.Зх., Пд.Польщі. Свого розквіту Велика Хорватія досягла за династії Славників (955-995рр).

На всій території Великої Хорватії зустрічаються праукраїнські назви поселень з коренем "Рус" чи ін. (Бухарест був Дубовиця, Прага - Пороги, Ляйпціг- Липсько, Печ-П'ять Церков, Братіслава-Преславль, Дебрецен-Доброчин).

Укр.племена часто мігрували в межах Давньої України: Бойки (до XIст.жили на терит.суч.Німеччини), Дуліби (Пн.Львівщини) - з VIcт. в Зх.Чехії, Уличі (Центр.Україна) - до XIIIст. в Румунії, Радимичі (з XIст. з Польщі до Білорусі), В'ятичі (з XIст. з Польщі до Росії).

Доповнення

Фонд "Україна – Русь” пропонує карту "Давня Україна – Русь V – Х ст.”, яку цілком можна було би назвати також і "Забута Русь”. По великому рахунку це - не просто карта, а призабутий з часів Нестора - літописця погляд на процес становлення та еволюцію українства, введення у науковий обіг більшої половини нашої давньої історії ще до появи Київської Русі.

Доля українського народу склалася так, що становлення нашої історичної науки відбулося в момент втрати власної державності і, мимоволі, ця історія стала складовою частиною більш досвідченої польської, австрійської, чеської, угорської а, тим більше, російської історіографії з усіма негативними наслідками, що випливають з цього факту. Українські вчені здобували освіту переважно в університетах Кракова, Варшави, Відня, Будапешта, Петербурга, Москви. Їм змалку втовкмачували в голову, що усе руське це – тільки російське, що Прабатьківщина Русі не на Дунаї, як це твердив Нестор, а на сході, в Азії, десь у степах чи навіть біля Уралу, тобто, якомога ближче до центрів етногенезу росіян. Така концепція цілком влаштовувала також і західну історіографію, особливо тих держав, на території яких, власне, і були написані перші сторінки української історії. Українське минуле цих земель або ретельно замовчували, або, користуючись тим, що населення в давні часи сприймалося ззовні не за етнічною ознакою, а за приналежністю до тієї чи іншої конкретної держави, вміло привласнювали, елементарно роблячи з білих хорватів, дулібів, бойків, бужан та волинян угорців, чехів, поляків чи румун.

Особливо панічно боялася концепції Великої України радянська історіографія, яка заполонила розум українців своїми численними "Історіями УРСР”. Поступово відбулося зміщення акцентів з історії українців як етносу на значно більш обмежену в своїх історичних рамках історію української державності. Поза історичним аналізом залишилися не тільки Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Підляшшя, Пряшівщина, Марморощина, Добруджа, Лугош, Південна Буковина та Берестейщина, але і менш відомі широкому загалу землі, колонізовані у свій час як на заході, так і на сході давньоукраїнськими племенами (Паннонія, Волощина, Волоська Моравія, Біла Хорватія, Мала Польща, Надбужанщина, Сувальщина, Новгородщина).

Сумарно, уся ця територія значно перевищує територію сучасної української держави і там ще й тепер проживає не менше етнічних українців, ніж у самій Україні.

Таким чином, в результаті, на сьогоднішній день, ми маємо лише напів – історію, напів – правду, а напів – правда, як відомо, - те саме, що і неправда.

Найбільш небезпечною ситуацією для нас є та, що з нашої історії повністю випав її найбільш ранній період, саме той етап, коли формувався генотип українства, його характер і менталітет, закладалися основи усього того, що визначає умови його існування і розвитку не тільки в наші дні, а навіть і в далекому майбутньому. Як неможливо побудувати графік без вихідних координат, так само неможливо зрозуміти природу та алгоритм розвитку етносу без ретельного вивчення його перших кроків. Ми ж починаємо нашу історію з Київської Русі, тобто лише з ІХ ст., в той час як антропологи та лінгвісти вже давно визначили, що слов'янський архетип, а в ньому, поза усяким сумнівом, також і праукраїнці, тобто предки сучасних українців, існував ще з VІІ ст. до н. е., тобто, ще за 1500 років до виходу на історичну арену Києва.

В результаті, історія нашого етносу є спрощеною більш ніж наполовину, з неї викинуто усе те, що стосується Центральної Європи, а раз так, то справжньої своєї історії ми не знаємо по сьогоднішній день і зрозуміти місце українства в сім’ї не тільки індоєвропейських, а навіть і слов'янських народів нам тепер надзвичайно важко. Ось чому ми не можемо усвідомити собі багатьох проблем та загадкових обставин формування української нації, деякої різниці менталітетів між українським сходом і заходом, що, час від часу, неодмінно дає про себе знати, духовної орієнтації одних на Рим, а інших на Москву, вражаючого уяву космополітизму її панівної еліти, але, разом з тим, і неймовірного потягу нашого народу до наукових знань, краси та пісні, наявність надзвичайно багатого фольклору, вроджене прагнення до демократії та справедливості

Однією з основних причин такого нехтування усім, що мало місце до ІХ ст., є те, що навіть у шкільних підручниках як альфа і омега не був висвітлений процес змін в ході тривалої історичної еволюції назви нашого етносу і, як результат, вже не тільки в Європі, а й мешканці Донецька чи Луганська під словом "руський” давно вже розуміють не Україну та українців, а виключно росіян і Росію, а щодо "русского языка”, то ніхто навіть і гадки немає про те, що це історична назва саме української мови, а не російської.

Цей досить успішний досвід історичної фальсифікації з боку Москви і явну слабину у цьому питанні української історіографії та української інтелектуальної еліти моментально усвідомили і взяли собі на озброєння усі вороги, які працюють на знищення українства не тільки в сусідніх державах, а навіть і в середині країни, прикладом чого є, наприклад, інспірований ззовні рух русинів на Закарпатті.

Крім того, ця карта виходить у світ саме в той час, коли європейська бюрократія знову опустила "Залізну завісу” перед Україною та українцями, завзято стримує вступ нашої держави до європейського співтовариства і навіть ставить під сумнів її належність до Європи, коли деякі пихаті випускники Сорбони чи Оксфорду без жодної іронії говорять про гідний внесок мусульманської Албанії у розвиток європейської цивілізації та про її "святе” право на вступ до ЕС, одночасно відмовляючи в цьому праві Україні – Русі з її тисячолітньою традицією європейської культури та християнства.

Поза усяким сумнівом це – надзвичайно короткозора і недолуга політика. Захід вже програє від того, що запустив до своїх країн цілу армію представників мусульманського світу і, одночасно, зачинив свої двері перед українцями, які здатні не тільки безболісно інтегруватися в європейське співтовариство, а і самі є безпосередніми творцями і носіями західної цивілізації.

Ось чому подібні дослідження, які присвячені проблемі минулого українства в Європі, на сьогоднішній день як ніколи є надзвичайно актуальними. Ми нарешті маємо зрозуміти, що українці не тільки були постійно присутніми в Європі, але руками і розумом наших талановитих родаків творили цю унікальну цивілізацію, незважаючи навіть на те, що найбільша увага нашого етносу, основний масив якого з плином часу дійсно вже був зосереджений переважно на території Україні, мало не ціле тисячоліття була спрямована на боротьбу із кочовими ордами, які постійно мали намір перетворити увесь цей квітучий європейський рай на свій занедбаний караван – сарай.

Скачати:

Джерело: duhvoli.com.ua

Спонсор публікації: регистрация организаций от mskconsulting.ru.