Кажуть, на сайті (та й у житті) багато психічно неврівноважених людей. Не знаю, як дівчат, а з особою протилежної статі нещодавно зіштовхнулася, так сказати, лоб в лоб. Відразу хочу зазначити, що «неадекват» помітно відразу, найпевніші ознаки намагання витягнути якомога більше приватної інфи, пояснюючи так: «важко мені буде без неї спілкуватись з тобою…»

Так от, прекрасний зимовий сонячний день і я все ж вирішила глянути на цього хлопця так багато знає про всі «вконтактівські інтриги»…(те що це він виявився їх ініціатором довелося здогадатися дещо пізніше). Витягнута шия, худорлява постава при невисокому зрості і ході а-ля качечка справляло враження дещо сумнівне, якщо не сказати кумедне. Він біг до мене з швидкістю метеору, нахилившись уперед, і було ясно, що блайзер його опиниться біля мене раніше ніж він сам. Не розумію прагнення чоловіків носити такі головні убори. Ще б нічого спортивний, а цей був шкіряний, такі носили ще наприкінці 90-х, коли «турецько-польська» мода досягла апогею. Цей був теплий, з «вушками», що відгортаються, він щільно прилягав до голови, і від цього хлопчина мені ще більше нагадував гусака.  Звичка тримати губи курячим задком і витягувати шию робила цю аналогію якоюсь страхітливою.

Зрештою, коли він заговорив моторошним скриплячим голосом в ніс, стало нудно, я щось почала бурмотіти невиразне, мимоволі розглядала свої унти, сніг навкруги перехожих, пейзаж, бо споглядати його неохайний ранець (судячи  з усього важкенний, може він туди цегли напхав, щоб качатись?) не було ніякого бажання. Насправді, одяг і все інше ніякого значення не мають, враження про людину складається миттєво, ми її так, домовити, відчуваємо, скануємо, якщо хочете, і наші відчуття при цьому таки розумніші від нас самих!

Близько посаджені, завжди прищурені маленькі оченята кидали на мене короткі пронизливі погляди, а ця звичка витягувати шию та мимоволі періодично піднімати підборіддя і дивитись на мене ніби згори, косо й недобре… Було зрозуміло відразу: чекати від цієї зустрічі чогось хорошого не варто. Але день був хороший, я припинила озиратися навкруги і стала милуватися сонячним днем. Каченя біля мене несло свій ранець і щось швидко булькотіло в ніс.

– Може, підемо чаю вип’ємо, зігріємось?
– Та ні…, куди зараз…– відмахнувся від моеї пропозицію новий знайомий і завів свою пісню далі. Карнегі явно чавив сік з якогось іншого лимону і особливим способом…

Ми йшли далі, засніжений парк манив, сонце було теплим, я витріщалася на перехожих,  а на душі щось шкрябало і дерло… Якщо це і називається почуватись не в своїй тарілці, то це ще дуже м’яко сказано…

– Тут працювала моя мама – хвалькувато кинув хлопець, показуючи на споруду Нацбанку.
– Ясно.
– Хочеш я й тобі роботу знайду? Я працював в редакції газети, тільки скажи яку ти хочеш…

Підійшли до озера. Мій знайомий враз почав говорити, що я не його смак, і взагалі, йому дуже шкода…

– Для чого ти мені це говориш?
– Розумієш, для кожної дівчини є свій хлопець, в мене була подруга, десь метр п’ятдесят, і повна – оченята дивились на мене і чекали на реакцію.

– І що? – кинула байдуже.
– Ну як що? Вона знайшла собі хлопця, нормального.
– Ну й що? Мені це до чого? – я явно втрачала самовладання.
– Ну як що? Думаю тобі треба поставити реальне фото – решту, що він скаже вже не мало значення, але я все розпитувала…

– Постав фото, і хтось подивиться і ти йому сподобаєшся!

Ми повернули назад і мені подумалось, що хамство це особлива риса характеру, без якої власнику її важко обходитись, а як це називається, зливати негатив, чи живитись енергією не так важливо. «Ні, дракоша, не там донора шукаєш» – усміхнулася я про себе і чомусь перестала чути все що він недоговорив мені…