Генетично пов’язане з просторовими уявленнями, мандрівництво вже на етапі появи в східнослов’янській культурі характеризується низкою особливостей, що відрізняють його від західноєвропейської парадигми, надають явищу унікальність і самобутність.


Для східнослов’янської культури з просторовими уявленнями органічно пов’язані уявлення релігійні, що споконвічно переводять просторові позначення в іншу ціннісну ієрархію, надають їм релігійно-філософського змісту. Своєрідний синкретизм таких уявлень зберігся протягом багатьох сторіч, аж до XIX і XX, і відбився в ряді значних духовно-ідеологічних явищ, зокрема, у мандрівництві.

Феномен мандрівництва з моменту його виникнення в східно¬слов’янській культурі як явища народного життя X-XI вв. увібрав у себе просторові уявлення, характерні для попередніх культурних епох, починаючи з властивих архаїчному мисленню. Перехід просторових уявлень у морально-оцінні в народному світогляді проходив декількома шляхами, але неминуче був пов’язаний із загальною сакралізацією природи і всього буття людини. Припущення про магічну співпричетність всіх явищ людського життя (Л. Леві-Брюль, Дж. Кемпбелл) спочатку мало відношення до одинично-кон¬кре¬т¬них предметів і уявлень, причому одними з перших одержали міфологічне визначення і тлумачення саме уявлення про шлях, дорогу, мандри (В.Я. Пропп, М.М. Бахтін).

Відзначені ознаки просторової метафорики і сприйняття мандрівника підготували побутування народного мандрівництва і відношення до нього в східнослов’янській культурі, починаючи з прийняття християнства.

Поява в східнослов’янській культурі типу мандрівника, поки ще на рівні поширеного явища народного життя, була підготовлена специфікою осмислення простору і відповідно виділення з загальної маси тих, чий спосіб буття характеризувався в нерозривному зв’язку з гіперсакралізованими просторовими уявленнями (В.М. Топоров, Б.О. Успенський), сприяв, у кінцевому рахунку, розвитку культурної свідомості, який стає важливим чинником діалогічного культурного обміну.

На матеріалі історичних свідчень і пам’яток народної поезії, як нам здається, із достатньою чіткістю протягом як перших сторіч прийняття християнства на Русі, так і в наступний історичний період аж до середини XIX сторіччя наочно просліджуються два типи – каліки перехожого і "мандрівного ченця".

Обидва ці типи, хоча й не привернули до себе пильної уваги літописних джерел, багато в чому сформували образ народної релігійності, зокрема, стали джерелом проникнення багатьох апокрифічних сюжетів, вилучених із сфери офіційної церковності, що потім асимілювалися "низовою" культурою і злилися з первинним поганським світоглядом східних слов’ян. Крім того, традиція паломництва, що входить до складу мандрівництва, сприяла в наступний період культурного будівництва інституалізації найбільш шанованих місцевих святинь, церков і монастирів, надаючи їм статусу загальнонаціональних.

Східнослов’янська культура зберегла постійне етично позитивне осмислення типу мандрівника і його позиції духовного наставника. Так, генетично пов’язані з репертуаром "богатирських калік" духовні вірші мали успіх у народному середовищі й існували протягом тисячоліття, постійно збагачуючись текстуально і варіативно.

Мандрівництво зберегло зв’язок і вплинуло на формування ідеалу святості. Так, перші святі Антоній і Феодосій Печерські починали шлях до святості з мандрівничого (М.С. Грушевський), багато святих "у мандрівках по обличчю землі російської" проявили свій божественний дар (В.В. Розанов).

У дослідженні була загострена увага на найбільш важливих у культурологічному і філософському плані формах явища, що надалі стали продуктивною моделлю для самоусвідомлення "високої" культури. На наш погляд, український філософ-мандрівник XVIII сторіччя Григорій Сковорода зумів зайняти цілісну філософську позицію саме завдяки типу мандрівника, що закріпився в культурі, розмикаючого іманентність буття і "відкритого" внаслідок життєвої орієнтації осяганню-прозрінню трансцендентного Божества.

Тип народного мандрівника, що стоїть поза будь-якими інституціональними і соціально-ієрархічними рамками, що сповідає неортодоксально релігійний світогляд і світорозуміння, що функціонує в тисячолітньому культурному полі, що просвічує всією товщею фольклорної традиції (починаючи з калік перехожих і прочан до святих місць), знайшов у Григорії Сковороді одне з найбільш повних втілень.

Філософське мислення Сковороди здається дивовижно близьким мандрівничому світобаченню, спирається на мандрівництво як на чи не головний "шлях до порятунку", шлях до праведного життя, шлях подолання мирських спокус у житті й в усвідомленні буття (Д. Багалій, Д. Чижевський). Мандрівник йде по землі, а серце його знаходиться на небесах і знаходиться ближче за інших до Бога – от, можна сказати, квінтесенція життєвої орієнтації філософа, слідувати якій він закликає не тільки своїх учнів, але й усіх людей.